Нещодавно до Василькова приїжджав відомий політик Ігор Кононенко. Він мав багато справ у нашому місті, а особливу увагу приділив відвідуванню одного з дошкільних навчальних закладів: поспілкувався з колективом і прискіпливо оглянув кімнати після проведення ремонтних робіт. Саме цей депутат свого часу добився фінансування даного об’єкта.
В нашому районі чимало дитячих закладів, станом і функціонуванням котрих особисто опікується пан Кононенко. Він вирішує нагальні потреби садочків і шкіл, надає обладнання спортивним секціям та устаткування для дитячих майданчиків, впливає на виділення коштів багатодітним сім’ям тощо. Така активна позиція депутата зрозуміла, адже Ігор Віталійович сам є батьком трьох дітей. Сьогодні вони вже дорослі, але політик добре пам’ятає, з якими труднощами стикається молода родина, виховуючи малечу.
– Вам виповнилося лише 23 роки, коли народився первісток.Ви ще були студентом?
– Так, ми з дружиною починали життя, як класична студентська родина. Тож і більшість складнощів була пов’язана саме з цим – необхідно було навчатися та забезпечувати сім’ю одночасно. Грошей хронічно не вистачало. Пам’ятаю, що в ніч народження сина довелося з пологового будинку кілька годин йти додому пішки. Приїхав я туди на «швидкій» з дружиною, на зворотний шлях грошей на таксі не було, а громадський транспорт вже не працював.
– І як Ви вирішували проблему безгрошів’я?
– Були часи, коли доводилося розвантажувати вагони на залізничній станції Київ-Товарний. Але це був лише підробіток, бо вдень ходив на лекції, тож міг займатися цим тільки вночі. Я добре вчився та навіть отримав диплом з відзнакою. Подався до аспірантури, але вже за три місяці зрозумів, що сім’ю не прогодую. Тоді прийняв вкрай важке рішення – піти з вишу. Для мене у ті часи головним було питання заробітку.
– За традицією чоловіків Вашої родини Ви почали будувати кар’єру ыв автотранспортній галузі і досягли успіху. Чи не заважала робота спілкуванню з малечею, адже згодом народилися ще й дві доньки?
– Безумовно, заважала. Проте ми з дружиною намагалися приділяти їм якнайбільше уваги. Вважаю, що робота і кар’єра не повинні бути головними у житті. Найбільше моє досягнення – це моя родина, мої діти. А все інше лише допомогло забезпечити сім’ю, виховати сина та дочок, дати їм гарну освіту. Я пишаюся тим, що нам із дружиною вдалося створити дружну родину, що зараз живе в одному домі, всі труднощі та радості життя переживає у спільному колі. Це справжнє щастя.
– Чим сьогодні займаються Ваші діти?
– Сину Віталію (до речі, він названий на честь мого батька) тридцять років. У нього був період, коли він активно цікавився політикою, навіть працював у передвиборчому штабі. Але потім одружився та змінив пріоритети – наразі на першому місці сім’я, її забезпечення, добробут. Дочку Дарину ми з дружиною назвали на честь моєї тещі. Їй зараз 24 роки. Вона працює в готельному бізнесі, який їй дуже подобається. Власну кар’єру вона бачить саме у цій галузі. Молодша Ольга (19 років) ще вчиться. Вона творча людина, дуже гарно малює, тож її шлях, я вважаю, буде зовсім іншим.
– Чи тепер маєте більше часу для спілкування з ними?
– В мене дуже близькі стосунки зі всіма дітьми, особливо зараз, коли вони подорослішали. Іноді дружина каже, що я занадто тисну на них своїм авторитетом, нав'язуючи власну точку зору. Я намагаюся поводитися м'якше і розумію, що суворість виникає через одне усім зрозуміле бажання: батькам завжди хочеться, щоб діти стали кращими, ніж вони. Отже, все це від любові.
– А Ваші батьки так само ставилися до процесу виховання?
– Безумовно. Можна стверджувати, що я наслідую їхній приклад. Саме батьки найбільше вплинули на мій світогляд. Тато все життя, більше п’ятдесяти років, працював у автотранспортній галузі. Він безперечний голова сім’ї. Як мені виповнилося 14 років, тато постійно прищеплював мені самостійність. Він наполягав: думай сам, роби сам, проявляй ініціативу. Для мене таке ставлення було дуже важливим.
– Чи можна його назвати суворим? Доводилося, приміром, ховати від нього щоденник із двійками?
– Ні, бо двійок не було. Фактично, якщо я й отримував погані оцінки, то тільки через поведінку, бо був активною дитиною. Втім батьки швидко знайшли вихід, віддавши мене до спортивної секції. Вільна боротьба спрямувала мою надмірну енергію в потрібне русло. Згодом це почало відігравати серйозну роль у моєму житті, я часто їздив на змагання та збори, потім став кандидатом у майстри спорту з вільної боротьби. Тож на шкільне життя витрачав мінімум часу: сходити на заняття, виконати домашні завдання тощо. Але вчився я непогано, навіть брав участь у математичних олімпіадах. Вже тоді розумів значення праці та знань, був відповідальним. Мій батько – чудовий приклад для наслідування.
– Сьогодні велику родину Кононенків з кількох поколінь можна побачити разом?
– Ми намагаємося збиратися разом якомога частіше. Для нас це важливо. Можемо пограти в більярд чи подивитися кіно. Моя мама з багатодітної сім’ї, вона ще з дитинства виховувала особливе ставлення до родинних зв’язків. Ми з дружиною зробили так само: виховали дітей так, щоб збиратися разом для них було не обов’язком чи чимось примусовим, а йшло від серця. Щоб було бажання спільно проводити час, мати спільні інтереси тощо. Це велика та кропітка робота, як і сам процес виховання дітей. Саме тому я з особливою повагою ставлюся до родин Васильківщини, які у теперішні непрості часи взяли на себе цю відповідальність. Їх треба підтримувати. Їм треба допомагати. Бо від того, які знання та цінності вони передадуть нащадкам, залежатиме майбутнє нашої країни.
Автор: Іванна Кропко