Багато чого могла б розповісти річка Стугна, якби могла розмовляти.

Про перші поселення трипільців та скіфів, їх традиції, звичаї та пам’ятки. Про те, як у 988 році князь Володимир Великий віддав указ на побудову фортеці на її берегах для оборони Києва від південних кочівників. Як цей рік і став роком заснування спочатку невеликого поселення, а згодом одним із центрів оборони, торгівлі та ремесла Київської Русі.
Розповіла б Стугна і про набіг печенігів у 995 році, під час якого сам князь Володимир змушений був ховатися і ледве втік, після чого фортецю у Василеві оточили земляними ровами і валами, а місто на її берегах на кілька сотень років стало захисником Києва на торговому шляху до Європи.

У середині ХІІІ ст. під час татарської навали Васильків  був практично зруйнований, проте Стугна опікалася ним і вже на початку наступного століття місто на її берегах згадується як великий торговий та оборонний центр.

Пам’ятає річка Стугна  і Литовсько-польську добу і часи козаччини, під час якої, у 1748 році, на її березі був збудований перший у Російській імперії карантинний будинок, а в 1796 році Васильків здобув статус міста. Пам’ятає і Російську імперію, і повстання декабристів, пам’ятає лице, ще кріпака, Тараса Шевченка, який часто навідувався до неї.

Розповіла б Стугна і про УНР і про більшовиків, не промовчала б і про голод, який у 1933 році забрав тисячі жителів Васильківського району, серед яких десятки жителів Пісок.

Багато знає вона і про сучасну Україну, але хотілося б, щоб запам’ятала її не через розбиті пляшки, недопалки та пластикове сміття, а перед усім завдяки вихованим та доброзичливим жителям, які цінують один одного та піклуються про місто, на її берегах.

Автор: Михайло Толкачов.