Голодомор на Васильківщині
6 963 |
У нашій історії є не одна болюча сторінка, але про такі події, як голодомор 1932-33 рр. важко згадувати і зараз. У ті голодні роки постраждала вся наша Україна. Не обійшла лиха доля і Київську область в цілому та Васильківщину зокрема.
У ті страшні часи селяни не почували себе господарями у власних колгоспах, бо все, що вироблялося їхніми силами, не ставало їхньою власністю, хоча колгоспи й були утворені шляхом об'єднання їх власних засобів виробництва.
Тому питання, здати вирощене державі за цінами п'ятирічної давності чи реалізувати продукти на ринку за цінами, в 30 разів вищими за державні, часто вирішувалось на користь останнього. Замість того, щоб покінчити з виробничими відносинами, які примушували селян красти власну продукцію, Сталін обрав шлях репресій.
Знову було оголошено боротьбу проти куркулів, які нібито організували на селі розкрадання хліба та іншого колгоспного майна, аби зашкодити виконанню колгоспами державних завдань. Рівень життя колгоспників катастрофічно знижувався. Вже у перші місяці 1932 р. у багатьох районах України вичерпалися запаси продовольства, зокрема, хліба. Над селянами нависла загроза голоду.
У липні 1932 р. відбулася ІІІ Всеукраїнська конференція КП(б)У, на якій розглядалася хлібозаготівельна кампанія. Уже тоді з доповідей делегатів було зрозуміло, що в сільському господарстві України спостерігався катастрофічний стан. Частина посівів загинула, інша не оброблялася, а в деяких районах втрачено до 50% врожаю.
Негативно позначилася на становищі сільського господарства і практика виключення з партії та віддання під суд як зрадників та організаторів саботажу секретарів райкомів партії, голів райвиконкомів тощо.
Люди вже вимирали. Але Москва продовжувала свою кампанію терору голодом. Однак на кінець 1932 р. план хлібозаготівель був виконаний лише на 72%. Для проведення хлібозаготівель ЦК КП(б)У командирував на село 400 відповідальних працівників республіканських партійних і радянських органів влади. Аналогічні мобілізації провели обкоми партії.
Бюро Київського обкому КП(б)У додатково направило в села 800 комуністів, у тому числі з Києва - 620. Одночасно з партійними комітетами мобілізації своїх членів провели профспілкові та комсомольські організації. Хлібоздачі з урожаю 1932 р. проводилися репресивними методами.
ЦВК і РНК СРСР 7 серпня 1932 р. прийняли постанову "Про охорону соціалістичної власності", за якою за розкрадання колгоспного майна позбавляли волі на строк від 10 років або розстрілювали. Каралися навіть ті, хто через голод збирав колоски, що залишалися на полі після вивезення скошеного хліба. На початок 1933 р. за цією постановою в країні було засуджено приблизно 55 тис. чоловік.
Для селян, які не виконували свої зобов'язання щодо здачі зерна та продовольства, складалися "чорні списки". Останній хліб у селян забирали бригади сільських активістів, які в народі прозвали "буксирними бригадами". Вони складалися з 1 члена сільради, 2-3 комсомольців, 1 комуніста та 1 вчителя. Часто під час літніх канікул туди входили й учні. Крім того, кожна бригада мала "спеціаліста" з пошуку зерна, озброєного довгим металевим щупом, яким він перевіряв наявність прихованого зерна.
Внаслідок репресивних методів на 25 грудня 1932 р. план хлібозаготівель виконали лише 102 райони республіки, а на 15 січня 1933 р. - дві області - Вінницька й Київська. Багато колгоспів і селянських господарств залишилися без насіннєвого, продовольчого та фуражного зерна. У ряді сільських районів розпочався масовий голод. Особливо скрутно з продовольством було у Київській, Дніпропетровській, Донецькій, Вінницькій та Полтавській областях.
Так, у 16 районах Київської області від голоду в травні 1933 р. померло 15 858 чол., у першій декаді червня - 14 540 чол. І це тільки офіційно зареєстровані випадки! Також були зафіксовані численні випадки канібалізму. Деякі жінки навіть заманювали у свої хати дітей і їли їх.
Щоб врятуватися від голодної смерті, селяни залишали свої домівки і вирушали до міст, де існувала карткова система. Багато з них гинуло по дорозі або в самих містах. Наприклад, на вулицях Києва у січні 1933 р. було підібрано 400 трупів, у лютому - 518, за 10 днів березня - 249. Крім того, голодні біженці щодня підкидали до міста близько 100 своїх дітей сподіваючись, що хтось їх підбере і врятує від голодної смерті.
У містах селян без паспортів відловлювала міліція і повертала назад, на вірну смерть.
Селяни їли котів, собак, щурів, кору, листя, пекли оладки з квітів акації та висівок, варили юшку з бур'янів, жолудів, тирси, навіть пили помиї з кухонь забезпечених членів партії. Зате партійці отримували гарні пайки у їдальнях, які цілодобово охоронялися міліцією від голодуючих селян.
Люди знесилилися так, що взимку нікому було викопати яму для померлих. Жителі с. Лосятин С. Мартиненко, М. Хуторний та М. Шевченко так писали в Харків до Народного Комісаріату про голод: "У такі люті морози викидати на вулицю малих і старих - з такого добровільного вступу у колгосп толку не буде…
Більше всього пограбовані такі села, як Лосятин, Саливінки, Гребінки, Храпачі, Скребиші. Тисячі пудів забрані, але грошей людям не сплатили до цього часу. Дайте хліба! Дайте хліба! Дайте хліба!"
Ті ж, хто пережив ці страшні роки, і досі бачать перед собою жахливі картини звірств, на які були здатні голодуючі люди. Так, ділиться спогадами жителька села Мар'янівка Валентина Бабенко:
Те видіння мене супроводжує все життя. У той же віз вкинули всю їхню сім'ю".
У Саливінках "буксирна" бригада, що увірвалася до сім'ї Корнія Тонковида, побачила мерзлу картоплю, яку чистила господиня. Тоді бригада накинулася на Корнія, щоб той показав схованку.
Господар сказав бригаді: "Ідіть, копайтеся у снігу, може, зрештою, наїстеся. Он там, під вишнею, закопана картопля. Та й дитячі пупи там…" У садок бригада не пішла. Старший схопив горщика з начищеною картоплею, вийшов надвір і жбурнув у сніг. А коли бригада пішла, вся сім'я кинулася шукати овочі в глибокому снігу.
Напівголі діти дуже померзли. Після цього 6-річна дочка тяжко захворіла і через кілька днів померла. Тоді Корній змайстрував п'ять хрестів, проставив біля печі і сказав: "Не знаю, хто за ким піде, але щоб тоді не шукати, хай готові будуть. Вони їсти не просять".
У Гребінках, у колгоспі "Черниші" працювала сім'я Секлети та Івана Любченків. У них було троє дітей.
Одного дня зник Іван. Згодом не стало однієї дівчинки. Секлета сказала, що та померла з голоду. Потім щезла дівчина з сусідньої Ковалівки, що часто ночувала у Секлети. І тільки коли побачили на Секлеті спідницю тієї дівчини, стало зрозуміло, куди пропадали люди...
Дуже постраждали від голоду і Пінчуки. Тут, під час голодомору 1932-33 рр., помер кожний четвертий житель, а 41 сім'я позбулася годувальників. І досі невідомо, де їхні могили. У цьому селі зафіксовано 7 випадків людожерства.
Розповідає Оксана Бобик з Барахт:
"Для загиблих копали на кладовищі багато широких ям. Трупи звозив Микита Бондар, і за кожний йому видавали 200 грамів хліба.
Тож Микита старався звезти до ями не тільки мертвих, але ще й живих. Назара Кравченка вкинув у яму, а той, бідний, просить не хліба, а палити. Не дав, не витяг, а той би жив.
Після голодомору Микита довго жив відлюдьком, бо обминали його і старі, і малі.
Людоїдство ставало майже звичайним явищем. Омелько Беденко зарубав і з'їв тещу, а те, що лишилося, викинув у яму. Люди чули, як вона кликала на допомогу, але не ризикнули допомагати, щоб не опинитися на її місці.
Тоді в селі було якесь безладдя і безвладдя. Якщо крав щось у колгоспі - судили, а до людоїдів боялися ходити навіть із сільради".
Згадує мешканка кова Ганна Чабан:
Я в голод була дуже худа, а живіт у мене був дуже великий. Мій брат Микола також був з великим животом. Тому йому придумали прізвисько "пузата курка", а мені - "кісточка".
Їсти не було чого, тож мати рвала липу і ми її їли, або мати почистить картоплю, зніме шкаралупки, висушить на печі, а потім потре, ніби кашу, без жиру, без нічого.
Коли приходила моя тітка, то казала матері, щоб вона нас з братом вкинула до криниці, а людям сказала, що ми самі упали. Мати на це відповідала: "Йди додому і розпоряджайся своїми дітьми, а моїх не чіпай. Я буду помирати, а мої діти будуть поруч".
Моя тітка так і зробила. У неї було двоє дітей, то вона закрила одне в коморі і не давала йому їсти. Так без їжі і води воно й померло.
Ще у нашому селі жив один чоловік з дочкою, то ніхто не знав, де вона поділася, вже потім з'ясувалося, що він її з'їв. Тоді багато ходило чуток про те, що люди їли своїх дітей. Багато було страшного горя".
Іще багато страшних речей відбувалося під час геноциду українського народу з боку радянської влади, але газетна шпальта не вмістить і малої частини того, що зберігає народна пам'ять. Головне, щоб ми з вами не забували тих, хто став невинною жертвою політики терору радянської Москви, тих, хто ні за що загинув у роки штучно створених голодоморів, тих, на чиїх кістках будувалося "світле майбутнє", "соціалізм" та "комунізм".
Наталія Антоненко
(у статті використані матеріали наукової роботи Тетяни Дацик "Голод 1932-33 рр. на матеріалі сіл Гребінківщини")
Авторизація 
